Гуцул, творчий натхненник, представник української альтернативної музичної сцени, а також продюсер групи «Familia Perkalaba» – Олег «Мох» Гнатів. Вели балачки про творчість гурту, культурний розвиток та франківців.
– Чому ви переїхали із Верховини до Івано-Франківська?
– Я приїхав сюди для того, щоб поступити, але так тут і залишився. Хоча я й гуцул, у Франківську прожив 40 років, тоді як у Верховині – 16.
– Ви багато їздите світом, та Україною. Чим відрізняються Франківськ від Донецька, чи Кіровограда?
– І місто, і люди відрізняються дуже сильно. Західна Україна відрізняється від Східної, Галичина від Буковини. Навіть від того ж самого Львова, хоча б здавалося, що це досить близько, у нас однаковий менталітет. Франківськ на очах занепадає, перетворюється у село. Раніше, коли Львів був мертвою столицею, Івано-Франківськ процвітав. Тепер же – навпаки. Але, все ж таки, Івано-Франківськ – це унікальне місто, яке знаходиться у межиріччі, це , свого роду, «Ворота у гори». І саме цим наше місто особливе та унікальне. Воно маленьке, затишне – місто для мільйонерів. Тут збереглась стародавня архітектура, яку щосили намагаються зруйнувати заради свого задоволення та матеріальної вигоди.
– Чи пам’ятаєте ви знайомство з Кузьминським? Як це було?
– Це було дуже давно. Ще до знайомства з Гадюкіними. Ми познайомились у Львові, на Вірменці – у кафешці, яка ще й досі там є. Мало коли за якимись смертями плакав, але коли мені подзвонили і сказали, що Кузя помер, мене стримувало тільки те, що його дружина подзвонила та сказала: «Приїжджай, бо я пропаду». Як його ховали, на дворі була дуже пахмурна погода, але коли його вже опускали у могилу, крізь хмари пробилось сонечко. Саме тоді якось аж на душі полегшало.
– Кому із франківців ви, в першу чергу, потиснули б руку?
– Я не можу цього сказати, оскільки у мене в голові немає певного списку, де я б виокремлював якихось людей на перше місце. Але однозначно, що потиснув би руку усім людям, які люблять це місто та відчувають, що воно їхнє.
– Чим для вас є «Перкалаба»?
– «Перкалаба» – це основне заняття мого життя, в цьому напрямку я працюю вже 17 років. Це дуже великий термін для мене, оскільки довго на одному місці я не працюю – мені тяжко вжитися з начальством, а йому зі мною. Це великий вмотивований шматок мого життя. На сьогоднішні це те, що я зробив та про що не шкодую. Це вже більше, ніж музична група, це сформована культура.
– Якого девізу ви дотримуєтесь у своєму житті?
– Мій життєвий девіз: «Все, що не робиться , не просто так»
Тарас ЗЕНЬ
Вікторія ПРОКОПЧУК
Share
Залишити відповідь