Вівчарство – історичний код кожного гуцула. Раніше це було основним їх заняттям, яке годувало і одягало людей. Сьогодні давнє ремесло вимирає. На Верховинщині за відновлення корінних традицій взялося місцеве лісове господарство. На полонині Луковиця на висоті понад 1300 метрів над рівнем моря відбудували справжню стаю – житло вівчарів, відновили побут двохсотлітньої давності. Тут не лише доглядають, випасають, стрижуть кудлатих тварин. Тут виготовляють смачний екологічно чистий продукт – будз. Побути чабаном та побачити давнє мистецтво карпатського сироваріння може кожен мандрівник.
Життя на полонині – це випробування на міцність характеру, витривалість духу та гуцульська автентичність. Отара зимує за сотню кілометрів. На полонину виходить на початку літа. П’ятеро вівчарів тут живуть чотири місяці: випасають та доглядають овець, доять молоко та варять сир.
За будь-якої погоди вівчарі від отари не відходять ні вдень, ні в ночі. Їхнє житло поруч ватаги. П’ята година ранку – вони на ногах. Спершу процес доїння .
В отарі дві сотні дорослих овець та півсотні ягнят. Окремо тримають та випасають корів. Кудлаті тварини щодня долають три десятка кілометрів гірським хребтом, тоді вони будуть ситі. Справжній вівчар має бути не лише витривалим. Він має співати. Це такий собі тест на профпридатність. Пісня у високогір’ї не тільки сповідь, це захист. Гучною мелодією вівчар боронить отару від вовків, не дає їй загубитися в тумані.
Ще півстоліття тому на гірський полонинах випасали 200 тисяч овець. Сьогодні в районі годі зібрати 20 тисяч голів. Та це початок. Гринявський лісгосп – перше в Україні державне господарство, яке відновлює давній карпатський промисел.
Оксана Семко, Андрій Шкварла, Новини на “Вежі”.
